Гриша заставил себя улыбнуться, демонстрируя понимание шутки, однако к колбасе решил не притрагиваться.

– Та це я так. Продовжую: зараз краще триматись влади, бо незрозуміло, що буде завтра. Може статись так, що наступить голод, самий натуральний.[47]

– Голод? Нет, то ви вже черезчур!

– Голод, Гриша! Голод. Природні катаклізми – то засуха, то град поб'є врожай, то ще щось. Але це не головне, головне – працювати на селі нема кому. Я недавно їздив до себе на батьківщину і повернувся приголомшений. Одні старі залишились, людей майже нема. Сучасна молодь працювати в селі не хоче. Всі ледачі стали, в місто до легкого життя тікають. А сіяти та жати хліб скоро буде нікому.[48]

– Так вы тоже, Иван Сергеевич, в свое время из д-деревни перебрались в город, – брякнул Самосвалов, и тут же подумал: «Блин! Зацепил! Сейчас, наверное, минут на тридцать затянет».

– Що ти порівнюєш? Тоді часи зовсім інші були. Було голодно і лячно. Нас в матері було троє. Батька свого ми ніколи не знали і не бачили, тому жили дуже бідно. Я самий старший, допомагав матері в полі з шести років. Коли виповнилося п'ятнадцять, я поїхав в місто, в ПТУ, щоб матері легше було, одним ртом менше все ж таки. Потім середнього брата підтягнув, а потім вже і молодшого.[49]

«Молодцы все трое! – в мыслях саркастически издевался Гриша, – когда достигли работоспособного возраста, бросили старушку к чертовой бабушке и свалили в город. Главное, предлог благовидный, дескать, так ей легче будет. А самое главное – другие бегут, потому что работать не хотят, а у этого всё чинно и благородно». Гриша начал усаживаться поудобнее, предвкушая длинную, занудную проповедь.

– Не від тяжкої праці ми тікали, – словно услыхав Гришины мысли, Иван Сергеевич пристально посмотрел ему прямо в глаза и продолжил, – ми шукали кращу долю, а тут в ПТУ і кормили, і одягали, і навіть грошенята інколи перепадали. А свого походження я ніколи не цурався. Нехай мене «покрасять», якщо я брешу. Я хоч зараз в село. Не повіриш, кинув би все та махнув би на батьківщину, назавжди! І поцілуйте мене в плечі! От тільки справ багато розпочав, закінчити треба. Щоб раптом не скінчилось все. Або, як кажуть москалі – всьо! Знаєш, що таке всьо? Це коли на цвинтарі лопату об акацію обстукують, то вже всьо! А до того – справа вважається незакінченою. А сучасній молоді чого не вистачає? Чого не живеться? Чого всі біжать з села? Приїде в місто, вкраде трошки та труситься як жид на гімні! Боїться, що обратно зашлють. Повір мені – скоро прийде біда… чорна…[50]

– Иван Сергеевич! – Самосвалов решил резко изменить тему этого бесконечного разговора, – я по делу к тебе, очень серьёзному.

– Слухаю уважно[51].

– Меня знакомые п-попросили поговорить с тобой. Короче, есть одно дело, моим друзьям нужно хорошее, большое помещение, а главное, – недорого. М-можно не в центре, но с большим залом.

– Що означає недорого? В мене тут що? Приватний магазин? До мене кожен день хтось приходить і каже: дай недорого. В мене вже давалка зламалась. Тут все державне, є затверджені розцінки! Вчора взагалі прийшов негр, чорний як халява в чоботі, і каже: дай під магазин! А де я візьму? Нема! Ти хоч під що просиш?[52]

– Друзья мои открывают какой-то клуб, типа для собраний в-высшего общества, так кажется, или ещё там как-то. Короче, это будет место, где будут собираться самые уважаемые люди нашего города. Я толком-то не знаю. Хотите, тут один в приемной ждет, я приглашу, пусть сам расскажет.

– Запрошуй[53].

Гриша пригласил в кабинет Косовского. После традиционного приветствия и знакомства, Небелица, наливая третий бокал, с интересом поинтересовался:

– Так що ви там задумали, хлопці?[54]

– Иван Сергеевич, нам, то есть общественно-благотворительному фонду «Попечительное собрание», нужно хорошее большое помещение для проведения встреч, презентаций, общих сборов и других всевозможных мероприятий.

– А що це за фонд такий? Не знаю такого![55]

Ростислав отведал содержимого и очень уверенно, чётко поставленным голосом заговорил:

– Это новая общественная, неполитическая организация, задача которой сплотить в своих рядах весь истеблишмент для противостояния беззаконию и хаосу, царствующему в нашем городе. Но! Разумеется, мы приглашаем не всех подряд! Не каждый, добившийся определённых высот на том или ином поприще, сможет стать членом команды. Мы собираем под свои знамёна только здравомыслящих, интеллигентных людей, способных продемонстрировать моральное величие и высоту духа, оказавшихся в силу сложившихся обстоятельств разрозненными, для возможности совместного обсуждения и последующего вынесения общих резолюций по волнующим наше общество вопросам. Мы собираем тех, кому надоела постоянная победа невежества и хамства над здравым смыслом. Я думаю, вы понимаете, о чём я говорю?